Вінницький лікар, якому стільки ж, скільки Україні, рятує військових

Юрій Турчик — вінничанин, йому 35 років. Стільки ж, скільки й незалежній Україні. Він обрав професію лікаря ще до війни, а з початком повномасштабного вторгнення став військовим медиком. Сьогодні чоловік працює у Вінниці, де повертає до життя бійців після важких поранень.

Дитинство Юрія припало на перші роки незалежності. Батьки багато працювали, тож більшість часу хлопець проводив із дідусем. Перше усвідомлення громадянської позиції прийшло під час Помаранчевої революції 2004 року — тоді він навчався у восьмому чи дев'ятому класі.

«Ми не могли голосувати, але могли відстоювати свою громадянську позицію. Ми ще молоді, ще зелені. Але вже тоді було відчуття, що ми повинні», — згадує лікар.

У 2008 році Юрій вступив до медичного університету, а закінчив навчання у 2014-му — саме тоді розпочалася війна на Донбасі. Він обрав спеціалізацію з ортопедії та травматології. Інтернатуру проходив у Хмельницькій обласній лікарні, де вже тоді бачив багато поранених військових.

Після повномасштабного вторгнення Юрій мобілізувався. У червні 2023-го його відрядили до 65-го військового мобільного госпіталю, де він працював у складі передової хірургічної групи. У 2024-му — у 59-му військовому госпіталі, а у 2025-му пів року був прикомандирований до медичної роти 225-го окремого штурмового полку.

Один зі стабілізаційних пунктів, де працював Юрій, розташовувався за 7–8 кілометрів від лінії зіткнення. Працювати доводилося під постійними обстрілами.

«Постійно канонаду чуємо, чуємо, як працює наша артилерія, чуємо, як працює їхня. Спочатку було стрьомно. Постійно чую, що жужжать дрони», — розповідає Турчик.

Найважчими він називає удари керованими авіабомбами. Навіть за складної евакуації до стабілізаційного пункту могли привозити 20–30 поранених за добу. Не всіх вдавалося врятувати. Юрій згадує випадок, коли боєць помер на операційному столі: серце зупинялося двічі, реанімація тривала близько 40 хвилин, але безуспішно.

«До смерті нікого не можна звикнути. Особливо, коли ця смерть трапляється на очах. Я не звик. Може, хтось може звикнути. Особисто я не зміг», — каже лікар.

Нині у Вінниці Юрій щодня проводить по три-чотири операції, іноді залишаючись в операційній до восьмої-дев'ятої вечора. Складність лікування часто пов'язана з умовами, у яких бійці отримують поранення: бруд, осколки, земля потрапляють в організм, а деякі хлопці тижнями чекають евакуації.

Попри все, лікар не уявляє життя поза Україною.

«Україна була і залишається країною можливостей. Думок навіть, щоб десь покинути Україну, немає. Найбільше хочеться, щоб ця клята війна закінчилася. Хочеться вже миру, хочеться спокою», — підсумовує Юрій.