23-річний боєць із 128-ї бригади служить разом із батьком

23-річний Микита служить у 128-й окремій важкій механізованій бригаді «Дике Поле» разом зі своїм батьком. На бойових позиціях вони не перетинаються — бачаться хіба що у рідкісні вихідні. Але під час обстрілів у них є спільне правило: спершу перевірити, чи все гаразд із рідною людиною, і лише потім повертатися до роботи.

До повномасштабного вторгнення Микита планував цивільне життя. У коледжі він здобув фах верстатника-фрезерувальника, потім пішов на строкову службу й після неї збирався повернутися додому на Дніпропетровщину. 24 лютого 2022 року ці плани змінилися.

«Ми навіть не одразу зрозуміли, що почалася війна — телефонів у нас не було. Спочатку побачили, як повз пункт масово їдуть цивільні машини, а потім командири відкрили кімнату зі зброєю. Тоді стало зрозуміло: почалося», — згадує Микита.

Далі були бойові виходи на Херсонщині, Миколаївщині та Одещині. Микита служив у підрозділі протиповітряної оборони: працював із ПЗРК та великокаліберними кулеметами, прикривав піхоту. Згодом його перевели на Запорізький напрямок.

Строкова служба для нього фактично розтягнулася на роки. Чекати демобілізації Микита не став — підписав контракт і сам обрав напрямок, де міг бути найкориснішим. За пів року він опанував три спеціальності: оператора FPV-дронів, розвідника БпЛА та ремонтника безпілотників.

Нині Микита — головний сержант взводу FPV. Він працює на бойових позиціях, навчає молодих пілотів і готує позиції до роботи. А знання з цивільної спеціальності допомагають ремонтувати та модернізувати дрони прямо на місці.

Батько Микити також служить у цій бригаді. У підрозділі є ще один їхній родич. Батько й син працюють на різних позиціях, тож під час бойових завдань поруч бути не можуть. Єдине, що їх з'єднує в ці хвилини, — кілька секунд на зв'язок: коротке повідомлення, що все гаразд, і кожен повертається до своєї роботи.