«Вижити можна всюди, але я більше нікуди не поїду»: історія втечі від війни

За даними Центру економічної стратегії, на початок 2026 року за межами України залишалося 5,6 мільйона біженців. Більшість осіла в Європі, лише близько 5% — у США.

Жінка, чия розповідь лягла в основу цього матеріалу, виїхала з Одеси 8 квітня 2022-го — на 45-й день повномасштабної війни. «Запізнишся, запізнишся... і що робитимеш, якщо не зможеш їх врятувати?» — згадує вона той стан. Їхала з двома дітьми та чоловіком, який старший за призовний вік. У новій країні довго не могла зняти чорне худі, в якому приїхала, а в примірочній плакала над весняною спідницею: «Я тут ніхто, а вдома — зрадниця, яка злякалася і втекла».

Перший рік адаптації вона описує як вагітність від війни — з токсикозом, безсонням і почуттям провини, яке ночами «жере заживо». У медзакладах давали анкети про психічне здоров'я, де вона щоразу писала «ні», бо боялася, що запис про проблеми з головою залишиться назавжди, а безкоштовна страховка закінчиться.

Далі був Нью-Йорк, Бруклін, Флетбуш. «Сміття на асфальті, проте всі собачники з пакетиками для какашок», — описує вона район. Там вона відкрила декораторський бізнес, підписала контракт із літературною агенцією, написала два романи. Каже, що вперше дозволила собі стільки хотіти й встигати. Але за всі чотири роки так і не домоглася «взаємності» від міста.

Крапку поставив візовий офіцер: відмова і у візі, і в продовженні підтримки за програмою захисту українців у США. Без дозволу на роботу чоловік-електрик, який платить податки, ризикував опинитися в полі зору імміграційної служби, а її власний офіційний бізнес — під ударом податкової. «Із приходом Трампа українців виштовхують зі США як спаршивілого собаку», — формулює вона.

Повернувшись до Одеси на тиждень, щоб закрити справи, вона вперше за чотири роки спала як у дитинстві — виття тривог і будинок, що здригався від вибухів, не розбудили. «Вижити можна всюди, але ти більше нікуди не поїдеш», — підсумовує вона.