13 років порятунку: історія волинського рятувальника Андрія Мельника

Народився Андрій 1991 року — у той самий рік, коли Україна здобула незалежність. Сьогодні він обіймає посаду заступника начальника загону з реагування на надзвичайні ситуації 1-го Державного пожежно-рятувального загону ДСНС Волині.

За понад 13 років служби на його рахунку — сотні викликів. Андрій каже: кожна надзвичайна подія унікальна, бо за нею стоять людські долі. Для нього кожен виїзд — це чиясь надія на порятунок і величезна відповідальність за ухвалені рішення.

Одне з найважчих випробувань — пожежа у спеціалізованому шпиталі Луцька у вересні 2019 року. Серед ночі вогонь охопив будівлю, де перебувало близько сотні пацієнтів, зокрема важкопоранені військові. Рятувальникам доводилося одночасно гасити полум'я та намагатися зберегти пам'ятку архітектури національного значення XVIII століття. Але найбільше Андрію запам'яталася людська небайдужість: тієї ночі десятки луцьких таксистів безкоштовно перевозили евакуйованих до інших лікарень.

Наступного року сталася ще одна складна операція. У дев'ятиповерхівці на проспекті Соборності в Луцьку загорілася квартира на шостому поверсі. Під'їзд був повністю задимлений. За допомогою автодрабини рятувальники зняли з балкона жінку, потім вивели чоловіка, який не міг самостійно знайти вихід. А на дев'ятому поверсі в пастці опинилися мати з двома дітьми та собакою. Дітям одягнули захисні маски, жінку з улюбленцем закутали в ковдру й безпечно вивели з будинку.

Із початком повномасштабного вторгнення додалася ліквідація наслідків російських ракетних і дронових ударів. Андрій майже щоразу виїжджав на місця ворожих атак у Луцьку разом із черговими підрозділами. Зруйновані будівлі, масштабні пожежі, пошук постраждалих — усе це стало щоденною частиною служби.

Нещодавно горіли торфовища поблизу села Ржищів Мар'янівської громади. Торф тлів на глибині до метра, температура повітря сягала майже +40 °C, а щільний дим ускладнював кожен крок. Води бракувало, тож рукавні лінії прокладали на сотні метрів. Удень працювали майже без перепочинку, вночі гасіння призупиняли з міркувань безпеки. У такі моменти керівник працює пліч-о-пліч зі своїми бійцями.

Після напружених чергувань Андрій цінує прості речі: прогулянки в парку з дружиною та дворічним сином, футбол із колегами-рятувальниками. А найтепліші спогади з дитинства — про риболовлю з дідусем.

Андрій мріє, щоб син зростав у мирній Україні й ніколи не здригався від звуків сирен. Саме заради такого майбутнього він щодня одягає однострій і вирушає туди, де на нього чекають.