У Стеблеві розповіли, ким насправді був Нечуй-Левицький та що лікує «Кайдашева сім’я»

Хата-музей Івана Нечуя-Левицького у Стеблеві на Корсунщині приймає щороку кілька тисяч відвідувачів. Тут зберігають речі родини письменника, його останнє фото та навіть єдину відому картину, яку приписують його пензлю. Завідувач музею Андрій Хаврусь, який продовжив справу свого батька-дослідника Сергія Хавруся, розповідає, що багато уявлень про класика — лише міфи.

Насправді Іван Нечуй-Левицький не був ані Нечуєм, ані Левицьким. Його рід звався Леонтовичами, а прізвище змінив ще пра-пра-прадід на модне тоді — Левицький. Сам письменник у Києві жартував, що в місті багато Левицьких, навіть два Івани Семеновичі. Він здобув блискучу духовну освіту, але обрав письменництво, хоча батько мріяв про продовження династії священників.

Прототипами героїв «Кайдашевої сім’ї» стали реальні жителі Стеблева. Щоб не розкривати їхні історії, письменник переніс події в село Семигори, що за 50 кілометрів. Завідувач музею переповідає історію: коли вийшло перше оповідання циклу, одна зі стеблівських жінок упізнала себе й збиралася позиватися на автора до суду. А ще у Стеблеві справді жили Кайдаші — про це свідчить капсула, знайдена біля вівтаря старої Спасо-Преображенської церкви. У ній був папірець, написаний батьком письменника, де згадується староста Андрій Кайдаш.

Нечуй-Левицький мав чудове почуття гумору. Андрій Хаврусь наводить епізод із повісті, коли чернець у Лаврі переплутав бабу Параску з Мелашкою. Цей гумор, за словами завідувача, лікує: його знайомий лікар-невролог у поганому настрої перечитує «Кайдашеву сім’ю».

Письменника називали «буржуазним націоналістом», але він свідомо відстоював українське. «Людина без національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє і всохне», — писав він. Нечуй-Левицький перекладав Біблію разом із Кулішем та Пулюєм, а після смерті Куліша завершив третину перекладу сам. Його твори, зокрема «Історія Руси» та повість «Гетьман Іван Виговський», за радянських часів не друкували.

Міф про атеїзм письменника Хаврусь спростовує: Нечуй-Левицький висміював не церкву, а лицемірство священників. У «Граматиці української мови» він писав: «Де правда, там і Бог; де Бог, там і правда».

У музеї розповідають і про особисте життя класика. Він придбав фортепіано для нареченої Надії Сульської, але шлюб не відбувся: через кума вони стали кумами, а синод забороняв такі стосунки. Тому письменника називали «вічним бурлакою». Серед експонатів — чарочка, хоча Нечуй-Левицький запевняв, що не пив горілки. Останні місяці життя він провів у богодільні на Дегтярівській у Києві, де його відвідувала Марія Грінченко. Поховали письменника на Байковому кладовищі.

Скеля над Россю у Стеблеві, яку описував Нечуй-Левицький, збереглася й досі. Тут, за переказами, він відпочивав і шукав натхнення. Музей наповнюють до 4,5 тисячі експонатів, а серед них — лавка з різьбленою спинкою, скриня, трюмо з київської квартири та годинник «Омега».