І
Історія ПолтавщиниМинуле і сьогодення краю
Знайти

«Головне, що ми живі»: історія переселенки з Дніпропетровщини, яка оселилася на Черкащині

·874 слівредакція
«Головне, що ми живі»: історія переселенки з Дніпропетровщини, яка оселилася на Черкащині

Олександра Стрепетова з прифронтового Письменного на Дніпропетровщині переїхала до Монастирища на Черкащині разом із чоловіком і трирічним сином. Родина виїхала після того, як росіяни почали скидати на селище керовані авіабомби.

До війни Олександра співала, вела блог і працювала ведучою на святах. Тепер вона намагається повернутися до цієї справи на новому місці.

За її словами, першу керовану авіабомбу на Письменне росіяни скинули у червні 2026 року. До того селище атакували дрони. «У нас "Шахеди" над хатою, над дахом літали. Буквально через дорогу до сусіда прилетів. У станцію п'ять-шість "Шахедів" прилетіло, а ми п'ять метрів від станції живемо, і ми все це чуємо», — розповіла жінка.

Після першого удару КАБом родина вирішила виїжджати. Виїзд затримався на кілька днів, бо потрібна була вантажна машина. «Наприклад, щоб переїхати, ми позичали гроші. Щоб там щось ще зробити, ми позичали гроші. Ми ці всі дні перебіжками від мами чоловіка до нашої хати, щоб зібрати речі, бігали туди-сюди. І кожну мить, коли нам сказали, що пусковий, то ми виїжджали до поля, тому що було таке, що "прилітало" в село. Був момент, коли я їздила в Павлоград — треба було якісь документи робити. Чоловік без зв'язку, світла нема. І я розумію, що я бачу, що падають КАБи, а чоловік не знає, що треба ховатися».

Коли КАБ влучив у місцевий магазин, де сусіди звикли збиратися на каву, чоловік Олександри разом з іншими діставав з-під завалів поранену продавчиню. «Діставали прямо з-під завалу, вже поранену. Зараз їй збирають кошти на лікування через поранення ніг. Навіть після того, як усе розібрали, мені важко було туди піти — важко було це побачити».

Олександра часто згадує людей, з якими дружила в селищі. Вона водила трирічного Назара на дитячий майданчик у Письменному, де товаришувала з іншими мамами. «У нас люди класні, мами класні. Там хтось виніс вареники з вишнею, хтось палички, хтось пиріжки. Ми дуже дружили. Я сумую більше за людьми. Тому що вони дають атмосферу, що ти вдома. Тебе люблять, тебе поважають».

У Письменному залишилася мама чоловіка. «Мама залишилася — вона поки не може виїхати. Поки морально не готова виїжджати, але сподіваюся, що все-таки змінить думку, все-таки якось вона виїде звідти. Тому що життя важливіше, ніж дім. Хоча вона дуже старалася, щоб той дім зробити, і там стільки любові і грошей залишено в тому домі».

Певний час родина жила в Кищенцях на Черкащині, де вдалося винайняти будинок. «Морально було, звичайно, важко. Коли я знімала в Кищенцях, наприклад, відео, монтувала, то мені так важко було, тому що приходиш, наприклад, в магазин, раніше там: "Сашка, привіт, як справи?" А тут нікого нема. Була така мініістерика в Кищенцях. Я не думала, що проживши чотири роки в Письменному, я буду так сумувати». На момент розмови їхній будинок знову зазнав руйнувань від обстрілів.

Через місяць родина перебралася в Монастирище, де живуть родичі чоловіка й була робота для нього. Перший час було важко, бо бракує людей, з якими звикла спілкуватися. «Хочеться знайти людей надійних. Я за щирість, за дружбу, за справедливість, за чесність — більше ніяк. Якщо відчуваю нещирість — все, я перестаю спілкуватися».

Одне з небагатьох знайомств — подруга, з якою Олександра познайомилася в Кищенцях і яка тепер живе неподалік, у Христинівці. «Коли вона нещодавно приїжджала, стало тепліше, було з ким поспілкуватися. Класна сім'я: вона спортсменка, чоловік — спортсмен і військовий».

На етапі пошуку житла жінка зіткнулася з шахраями. Родина внесла завдаток за бронювання будинку, але переїхати туди не вдалося й кошти, за її словами, не повернули. «Раз зустріч не відбувається, другий раз не відбувається, третій, то бере, то не бере слухавку».

Житло було складно знайти через вимоги орендодавців. «З дитиною не можна. Не можна з собакою. Куди нам діватися? Ми постраждали від війни. Я все розумію, що багато переселенців зіпсували там комусь квартиру і не довіряють. Але ж треба спілкуватися з людьми. Не можна всіх гребти під одну гребінку, що всі переселенці погані».

За словами Олександри, вона стикалася зі стереотипами про переселенців. «Думають, що якщо ми переїхали, ми все продали, в нас є багато грошей, і ми можемо дозволити собі все і жити в кайф. Але це не так. У нас лишніх грошей нема. І коли люди намагаються на переселенцях заробити грошей, це остання крапля».

У Монастирищі жінка намагається повернутися до звичної справи — веде блог, робить рекламу для місцевого бізнесу, працювала ведучою на відкритті магазину. Паралельно шукає роботу, щоб працювати, коли дитина піде в дитячий садок. «Взагалі я СММ-ниця, блогерка, а буду крутити шаурму. Чому? Бо треба якось заробляти. Хороші люди починають з простого — треба щось своє поробити».

Не полишає й мрію повернутися до вокалу, яким займається з дитинства — шість років без сцени змінили і голос, і впевненість. Хоча, за її словами, вона перемагала у вокальних конкурсах у Дніпрі. «Хочеться почути від професіонала думку. Мій голос давно не розспівувався, як треба. Голос змінився — став нижчим».

На запитання, чи повернеться додому, якщо там колись стане безпечно, Олександра відповіла: «Якщо навіть буде мирне життя і, дай Бог, закінчиться війна, я особисто не хочу повертатися. Там руїни, там нема життя. Якщо я повернусь — так не повернуться мої друзі. Там нікого у нас вже нема».

За словами Олександри, вона з родиною планує будувати життя на Монастирищині. «Не так погано в мене все, можна все пережити, знайти роботу. Головне, що ми живі, дитина жива».

Читайте також