Вівальді помер у злиднях у Відні, а врятував його Бах: історія «Пір року»

Перші акорди «Весни» знайомі практично кожному — незалежно від віку, освіти чи музичних уподобань. Та за цією впізнаваністю стоїть історія, яку важко назвати щасливою.

У першій третині XVIII століття Венеція була розважальною столицею Європи, і найяскравішою зіркою там був Антоніо Вівальді. Його називали «Рудим священником» — через вогняний колір волосся, успадкований від батька, який поєднував роботу цирульника з грою на скрипці. Вівальді прийняв духовний сан, але майже відразу перестав правити меси. Офіційно — через важку бронхіальну астму, яку він називав «strettezza di petto», стисненням у грудях. Поголос же переказував, що під час служби маестро міг раптом піти до ризниці, щоб записати мелодію, яка щойно спала йому на думку.

Його оркестр виступав в Ospedale della Pietà — закритому закладі, де виховувалися позашлюбні доньки венеціанських нобілів. Дівчата грали за металевими решітками, що додавало виступам особливої аури. Вівальді заробляв великі суми, подорожував у супроводі примадонни Анни Жіро, яку називали його музою, диктував умови театральним імпресаріо.

Але наприкінці 1730-х музична мода змінилася: з Неаполя прийшов легший, галантний стиль, і складна поліфонія Вівальді почала здаватися старомодною. Квитки на його опери перестали продаватися. Шістдесятидворічний композитор розпродав залишки майна і вирушив через Альпи до Відня — до імператора Карла VI, який колись захоплювався його музикою і навіть подарував йому золотий ланцюг із медальйоном.

Та сталося непередбачуване: Карл VI помер 20 жовтня 1740 року, з'ївши на полюванні страву з отруйних грибів. Європа занурилася у Війну за австрійську спадщину, Відень перетворився на військовий табір, театри закрилися, аристократія роз'їхалася. Вівальді залишився в чужому місті без грошей і зв'язків.

Останні місяці він прожив у жалюгідній кімнатці в будинку вдови віденського сідляра. Там і помер 28 липня 1741 року від «внутрішнього запалення» — ускладнення хронічної астми. За віденськими архівами, похорон обійшовся у 19 гульденів і 45 крейцерів — найдешевший тариф: дзвін у найменший дзвін і жодного хорового співу. Тіло поклали у безіменну братську могилу на цвинтарі для бідняків Spitaller Gottsacker.

Про Вівальді забули на двісті років. Його рукописи пилися в приватних архівах, ім'я зникло з афіш. Вижив він завдяки людині, з якою ніколи не зустрічався, — Йоганну Себастьяну Баху. Той у молоді роки у Веймарі отримав доступ до партитур Вівальді, зокрема циклу «Гармонійне натхнення» (L'estro armonico), і власноруч переписав і адаптував кілька концертів для органа та клавесина.

Коли у XIX столітті почалося відродження інтересу до Баха, дослідники знайшли ці транскрипції. Довгий час музикознавці були впевнені, що автором цих концертів є сам Бах. Дехто навіть припускав, що «Вівальді» — псевдонім, який Бах використовував для публікації легших творів. Навіть коли правда розкрилася, Вівальді сприймали зверхньо — як ремісника, чиї мелодії великий німець милостиво використав як сировину.

Справжнє воскресіння почалося з прозаїчної події. Восени 1926 року католицький коледж Сан-Карло в містечку Борго-Сан-Мартіно (П'ємонт) потребував ремонту і вирішив продати старі рукописи з бібліотеки. Запрошений експерт, доктор Альберто Джентілі, професор історії музики з Туринського університету, очікував побачити церковні хорали, а натомість знайшов 14 розкішно переплетених томів із невідомими творами Вівальді — сотні концертів, десятки опер, кантати.

Нумерація томів була переривчастою: наявні були лише парні. Джентілі з'ясував, що рукописи належали генуезькому аристократу графу Джакомо Дураццо, а після смерті його нащадків колекцію розділили — частина потрапила до монастиря, частина залишилася в Генуї у племінника графа. Розуміючи, що розголос зірве ціни, Джентілі діяв у суворій секретності й знайшов двох туринських біржових брокерів — Роберто Фоа та Філіппо Джордано. Вони таємно викупили обидві частини архіву і передали його Національній бібліотеці Турина. Умова дару була одна, трагічна: колекцію назвали іменами їхніх синів — Мауро Фоа та Ренцо Джордано, які померли в дитячому віці.

У відродженні музики Вівальді взяв участь і американський поет Езра Паунд — разом зі скрипалькою Ольгою Радж він сприяв організації у 1939 році в Сієні першого сучасного фестивалю, присвяченого композитору (головним музичним директором був Альфредо Казелла).

А справжній вибух стався завдяки появі довгограючих вінілових платівок. У 1955 році італійський ансамбль I Musici випустив першу стереофонічну версію «Пір року». З'ясувалося, що цикл ідеально лягає на дві сторони однієї платівки. Запис розійшовся мільйонними тиражами, і музика Вівальді вийшла за межі академічних залів.

Фізично світ так і не повернув композитору борг: могилу генія не знайшли. Цвинтар для бідняків у Відні закрили і зрівняли із землею ще наприкінці XVIII століття за наказом імператора Йосифа II. Нині на тому місці, де поховали творця «Пір року», височіє головна будівля Віденського технічного університету (TU Wien) на площі Карлсплац. Про те, що тут у самотності знайшов останній спочинок композитор, чия музика належить вічності, нагадує лише скромна меморіальна дошка на стіні сучасного корпусу.