«Йду відстояти рідну землю»: на Запоріжжі загинув воїн з Тисмениці Василь Стефінко

Василь Стефінко народився 28 березня 1984 року в Тисмениці. У родині він ріс разом із молодшою на чотири роки сестрою Уляною, а виховувала дітей мати Анна — допомагали їй бабуся Розалія та Катерина. З дитинства хлопець мріяв про військову службу, навчався у Тисменицькій середній школі, де любив історію.

Після 11 класу, 15 травня 2002 року, Василя призвали на строкову службу. Він служив у десантно-штурмовій частині в Хирові на Львівщині — спершу розвідником-кулеметником, згодом водієм. Після армії працював охоронцем на приватному підприємстві в Івано-Франківську, у 2005 році здобув освіту за спеціальністю «слюсар з ремонту автомобілів», але за фахом не працював. У 2010 році став водолазом у Регіональному командно-аварійному рятувальному центрі в Івано-Франківську — за словами матері, добре плавав і хотів рятувати людей, а ще в 13 років врятував життя дівчинці.

З майбутньою дружиною Оксаною, яка родом із села Поплавники, Василь познайомився у 2009 році на дискотеці в Івано-Франківську. За чотири місяці залицяння він зробив їй пропозицію на роботі — в лікарні, де Оксана працювала медсестрою. У червні 2010 року вони розписалися в Тисмениці, а у вересні відгуляли весілля в Галичі. У 2011 році народилася донька Юлія, у 2015-му — син Андрій.

Родина оселилася у власному будинку в Маріямполі, який Василь хотів облаштувати для дружини та дітей. Він багато часу проводив із дітьми — вчив читати українською та англійською, їздити на велосипеді, ходив із ними на риболовлю, любив готувати для рідних. У Коломиї придбав добермана Акселя, який став частиною сім'ї — узимку собаку запрягали в санки й катали дітей. На фронт Василь хотів узяти його з собою, але пес боявся пострілів.

28 квітня 2014 року Василь Стефінко став до лав органів внутрішніх справ і виконував бойові завдання в зоні АТО/ООС на Донеччині. Тоді він сказав дружині: «Йду відстояти рідну землю. Якщо там не буде нас, то прийдуть вороги». У 2016 році продовжив службу за контрактом у Національній гвардії, а у 2019-му його звільнили в запас. Згодом поїхав на заробітки за кордон, працював водієм-далекобійником — повномасштабне вторгнення застало його у Франції, і він вирішив повернутися.

Уже 8 березня 2022 року ветеран АТО/ООС був у складі Збройних сил України. Згодом у складі 75-го окремого батальйону військової частини А7127 102-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ його направили на Гуляйполе Запорізької області, де він служив водієм-механіком відділення технічного обслуговування автомобілів. У 2025 році його перевели до першого лінійного батальйону військової частини А7034 — він виконував обов'язки стрільця, помічника гранатометника стрілецького відділення. На фронті отримав позивний «Тихий» — за спокій, витримку та врівноваженість, які цінували побратими.

Попри небезпеку, Василь намагався щодня бути на зв'язку з рідними. «У нас була домовленість: щоранку він коротко казав, що живий-здоровий, а ввечері ми могли поговорити довше», — згадує дружина.

1 лютого 2026 року Василь Стефінко загинув від удару ворожого «шахеда» в районі населеного пункту Веселий Гай Запорізької області, виконуючи бойове завдання. Того дня він устиг поговорити з матір'ю. «Вони мали переїжджати на Херсонщину, і син сказав, що не має часу говорити, бо збирається в дорогу. Я була рада, що почула голос своєї дитини. На превеликий жаль, це були його останні слова, бо ввечері його душа відлетіла на небо. Про його загибель ми дізналися наступного дня, 2 лютого», — розповідає мама Героя. Під час першого удару Василь ще встиг накласти собі турнікет на ноги, після другого — врятувати його не вдалося. Поховали захисника в Маріямполі, де він жив із дружиною та дітьми.

Василь Стефінко був нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції», «За бойову звитягу», медалями «За оборону Гуляйполя», «За зразкову військову службу» та «Незламним Героям російсько-української війни».