Бойова медикиня з Козельця повернулася з фронту до роботи продавчинею

Жителька Козельця Тамара Дахно добровільно мобілізувалася 19 лютого 2025 року — і лише з третьої спроби. Перші дві спроби закінчилися відмовою, згадує жінка: її бажання серйозно не сприймали.

«І тільки на третій раз. Попередні два рази була відмова. Серйозно моє бажання ніхто не сприймав. А третього разу — так. А в цілому, як зазвичай, всі мобілізуються: пройшла ВЛК, забрала мене 158-ма бригада як бойового медика. Я ніколи не думала, що мене візьмуть бойовим медиком», — розповідає вона.

Медичної освіти Тамара не має — фах бойового медика здобувала вже під час служби. За її словами, після загальновійськової підготовки вона закінчила медичний ВОС, тобто опанувала надання першої допомоги.

«Всього мене навчили після загальновійськової підготовки. Закінчила медичний ВОС. Це перша допомога. Я не цивільний лікар», — каже жінка.

Бажання служити в неї було давно, але вдома його не підтримували. Чоловік теж збирався до війська, проте першою пішла вона — нікому не сказавши.

«З чоловіком ми про це неодноразово говорили. Зрозуміло, що він був проти. Тим паче, що він перший казав, що піде. Обере собі підрозділ, який більш-менш йому підходить за його фахом. Але перша пішла я. Нікому нічого не сказавши».

На фронті Тамара виконувала ті самі завдання, що й чоловіки: «Я виконувала ті завдання, які стояли. Та й все. На рівні зі всіма хлопцями».

Було страшно, але мотивувала думка, що вона рятує життя українським військовим. Найважче, пригадує медикиня, було бачити біль поранених.

«Я дуже переживала за ту людину. Я відчувала його біль. Я бачу, що йому боляче. Він кричить. Були випадки, що просили: "Краще не треба мені допомагати". Задоволення від того, що ти надав допомогу. Відвіз фахівцям. І тобі написали смс-ку або побачили в очі і сказали "Дякую!"».

Нині Тамара вдома. У неї троє дітей: старшій доньці 25 років, середній — 19, а наймолодшому синові — 11. На службу пішов її чоловік.

Жінка повернулася до цивільної професії — працює продавчинею в місцевому магазині. Каже, що торгує з шістнадцяти років і більше нічого не вміє. Роботу знайшла через Центр зайнятості: там запропонували вакансію продавця, знаючи про її досвід.

За службою Тамара сумує і підтримує зв'язок із побратимами та посестрами. Якби була змога, повернулася б.

«Я думаю, що я б там була корисніша, ніж тут».