«Головне, що ми живі»: з прифронтового Письменного родина перебралася на Монастирищину

До війни Олександра співала, вела блог і працювала ведучою на святах. Першу керовану авіабомбу на Письменне росіяни скинули у червні 2026 року, розповіла вона. До того селище атакували дронами.

«У нас "Шахеди" над хатою, над дахом літали. Буквально через дорогу до сусіда прилетів. У станцію п'ять-шість "Шахедів" прилетіло, а ми п'ять метрів від станції живемо, і ми все це чуємо», — пригадує жінка.

Після першого удару КАБом родина вирішила виїжджати. Виїзд затримався на кілька днів, бо потрібна була вантажна машина. За словами Олександри, доводилося позичати гроші, а речі збирали перебіжками між хатою свекрухи й власним домом. Кожного разу, коли оголошували пуск, вони виїжджали в поле.

«Був момент, коли я їздила в Павлоград — треба було якісь документи робити. Чоловік без зв'язку, світла нема. І я розумію, що я бачу, що падають КАБи, а чоловік не знає, що треба ховатися».

Коли авіабомба влучила в місцевий магазин, де сусіди звикли збиратися на каву, чоловік Олександри разом з іншими діставав з-під завалів поранену продавчиню. Зараз їй збирають кошти на лікування ніг.

«Діставали прямо з-під завалу, вже поранену. Навіть після того, як усе розібрали, мені важко було туди піти — важко було це побачити».

У Письменному залишилася мама чоловіка. Вона поки не готова виїжджати, хоч родина сподівається, що вона змінить думку.

«Мама залишилася — вона поки не може виїхати. Поки морально не готова виїжджати, але сподіваюся, що все-таки змінить думку. Тому що життя важливіше, ніж дім».

Певний час родина жила в Кищенцях на Черкащині, де вдалося винайняти будинок. Там було морально важко: у магазині вже ніхто не вітався на ім'я, як удома.

«Була така мініістерика в Кищенцях. Я не думала, що проживши чотири роки в Письменному, я буду так сумувати».

На момент розмови їхній будинок у Письменному знову зазнав руйнувань від обстрілів. Через місяць родина перебралася в Монастирище — там живуть родичі чоловіка й була для нього робота.

З пошуком житла на новому місці виникли труднощі. Родина внесла завдаток за бронювання будинку, але переїхати не вдалося, і кошти, за словами Олександри, не повернули.

«Раз зустріч не відбувається, другий раз не відбувається, третій, то бере, то не бере слухавку».

Орендодавці, каже жінка, часто не хочуть здавати помешкання родинам із дітьми чи собаками. Вона наголошує: не можна всіх переселенців підводити під одну гребінку.

«Думають, що якщо ми переїхали, ми все продали, в нас є багато грошей, і ми можемо дозволити собі все і жити в кайф. Але це не так».

У Монастирищі Олександра потроху повертається до звичної справи: веде блог, робить рекламу для місцевого бізнесу, працювала ведучою на відкритті магазину. Паралельно шукає роботу, щоб вийти на неї, коли син піде в садок.

«Взагалі я СММ-ниця, блогерка, а буду крутити шаурму. Чому? Бо треба якось заробляти».

Не полишає вона й мрії повернутися до вокалу, яким займається з дитинства. Шість років без сцени, за її словами, змінили і голос, і впевненість.

«Хочеться почути від професіонала думку. Мій голос давно не розспівувався, як треба. Голос змінився — став нижчим».

Повертатися в Письменне жінка не планує навіть у разі миру.

«Там руїни, там нема життя. Якщо я повернусь — так не повернуться мої друзі. Там нікого у нас вже нема».

Родина планує будувати життя на Монастирищині.

«Не так погано в мене все, можна все пережити, знайти роботу. Головне, що ми живі, дитина жива».