«Внутрішньо я — лютий»: боєць із позивним «Лютий» розповів про службу санінструктором

Іван родом зі Львівщини, у цивільному житті працював механіком. До війська пішов у 2014 році, не маючи фаху. «Військову професію в 2014 році здобував у 24-й бригаді. Належав до медичної роти і, в принципі, ми з медичною ротою виїжджали вже на район бойових дій, на кордон з Росією. Там в мене був і досвід в основному, там я став рахуватися як медик», — розповів він в ефірі Українського радіо. Суми.

Тоді ж Іван брав участь у виході з оточення, яке називають «Ізваринським котлом» або Південним котлом — улітку 2014 року українські військові опинилися в оточенні в прикордонних районах Луганської та Донецької областей. Після початку повномасштабної війни він знову став до лав ЗСУ.

Свій позивний «Лютий» Іван пояснює історією родини: за радянських часів переслідування влади зачепило його близьких. «Мій дід похований у Сибіру. Він був висланий. Мій батько з 16 років до 32 років відбував, скажімо так, теж табори на Сибіру», — каже він. За його словами, у родині зберігалася лють на ту владу, і це внутрішнє відчуття згодом дало йому позивний.

У лютому перед повномасштабним вторгненням Іван проходив курси тактичної медицини, а 1 березня вже був при виконанні. Служив санінструктором, викладав на полігоні, у навчальному центрі перебував до 2024 року. Потім у складі групи військових поїхав на підсилення 66-ї бригади, яка виконувала завдання у Харківській області, в районі Ізюма. Там був медиком взводу, чергував на передньому краю, а разом із помічником доправляв бійцям боєприпаси й воду.

У 2025 році «Лютий» приєднався до 158-ї бригади та почав працювати в медичному пункті другого батальйону, а влітку вирушив на бойове чергування у складі евакуаційної групи. «Коли ти приїжджаєш на чергування, декілька діб просто не спиш. Ти прислуховуєшся, ти слухаєш рацію, слухаєш, що ззовні», — описує він будні. За його словами, бліндаж був старий, тож небезпека була постійною. Після обстрілів укриття латали й далі несли службу, бо був наказ.

Розповідає Іван і про евакуацію: через погані дороги та мінометні обстріли легкові автівки згодом замінили на легкоброньовані, які вміщають до десяти людей разом із речовинами, боєприпасами й водою. Виїжджали переважно під прикриттям ночі, а на позиції рушали за викликом по рації. «Ми орієнтувалися на місцевості по 2,5 км, по 2,7, виходили по кілометру, різні позиції були. Старалися виходити по сірому, якщо була можливість. Дуже використовували погодні умови», — каже він.

Один із найскладніших виходів стався після того, як російські військові прослухали розмови українських бійців. «Коли ми доставляли в черговий раз боєкомплект на передній край, нам в бік вийшла група і зробила засідку. <...> Вони нас розстрілювали притул», — згадує Іван. Зав'язався стрілецький бій, а наступного дня бліндаж обстрілювали цілий день до обіду. Усі троє українських військових залишилися живі.

Порівнюючи війну 2014 року з нинішньою, «Лютий» каже, що ворог став підступнішим і використовує методи, до яких не були готові. «Небо зараз заповнене їхніми дронами. Дуже тяжко зараз виконувати якісь задачі, але ми виконуємо, стоїмо, обороняємо, наскільки можна», — говорить він. Найбільшою підтримкою називає родину — дружину Віру та доньок Вероніку і Христину. «Коли бачу, що моя дочка йде на навчання, здобуває освіту. Розумію, для чого тут, щоб мої діти, наші діти мали майбутнє», — додає військовий.